Історія Руської (Української) православної церкви. Частина ІІІ

Згадаймо про що йшла мова у попередніх частинах: з’явившись майже через 500 років від виникнення першої митрополії Русі, московська церква спершу розколола материнську Київську православну митрополію, згодом силою витиснула собі патріархат з фактично ув’язненого константинопольського патріарха Єремії (1588 р.), у 1686 р. неканонічно приєднала вже до себе Київську митрополію, а нині вимагає від Київського патріархату суворого дотримання канонів, проголошуючи розкольником.

Також ми добралися, врешті-решт, до початку ХХ сторіччя – часу, коли зазнали краху імперії, почали з’являтися нові країни та здобувати автокефалію нові православні митрополії. Цим шляхом намагалися піти й українці. Так, майже одразу після Лютневої революції 1917 р. у Росії, на території України почав активізуватися рух по відокремленню від Московського патріархату. У червні 1917р. на першому Всеросійському з’їзді духовенства делегати десяти українських єпархій внесли текст декларації з проголошення автокефалії. Тоді ж розпочалася підготовка й до всеукраїнського з’їзду. Але під тиском Московського патріархату тимчасовий уряд Керенського заборонив цей з’їзд.

На початку 1918 р. в Києві було скликано Всеукраїнський церковний Собор, який виступав за створення незалежної від Московського патріархату української церкви. Проте робота Собору була припинена у зв’язку з наступом більшовиків на Київ.

Після створення Української Держави, гетьман Скоропадський також намагався всіляко сприяти створенню української автокефальної церкви. Проте ці намагання наштовхнулися на спротив єпископів – майже вся православна ієрархія складалася з росіян, які зайняли антиукраїнську позицію. Замість автокефалії єпископи погодились лише на обмежену автономії від МП.

Наприкінці 1918 р. до влади в Україні прийшла Директорія на чолі з Симоном Петлюрою. А вже першого січня 1919 р. Директорія прийняла Закон про автокефалію української церкви. Після цього до Стамбулу було направлено міністра ісповідань О. Лотоцького з завданням отримати від Константинопольського патріарха визнання автокефалії Української православної церкви. Лотоцький відбув до Туреччини разом з родиною, оселився у передмісті Стамбулу, та кожного дня, немов на роботу, ходив до Фанару, де у соборі Св. Георгія знаходилася резиденція Вселенського патріарха. Там Лотоцький зустрічався з завідуючим канцелярією митрополитом Миколаєм. Він люб’язно пояснював міністру, що поки патріарха не обрано (на жаль так склалися обставини, що патріарший престол був на той час вакантним), він сам не вповноважений підписувати настільки важливий документ – томос про автокефалію. Все це тривало біля півроку та скінчилося, як не прикро, не на користь України.

Напередодні засідання Константинопольського Синоду до Стамбулу евакуювалися з Криму митрополит Київський та Галицький Антоній та архієпископ Євлогій. Притримуючись поглядів про «единую и неделимую Россию», ці два архієреї на засіданні Синоду рішуче заявили, що ні про яку автокефалію не може бути й мови. На цьому й була завершена місія Лотоцького.

Та Директорія УНР ще не припинила намагань здобути автокефалію. Так міністр І. Огієнко, що змінив на цьому посту Лотоцького, став збирати підписи під проханням до Константинопольського патріарха про автокефалію Української церкви серед бійців армії УНР, які після перемоги більшовиків знаходилися у Польщі. Прохання було направлено до Стамбулу. Та попри всі спроби й ці намагання виявилися марними. Головна тому причина – УНР не спромоглася відстояти свою незалежність. А ось Польща, як було вже сказано у попередній частині, змогла. Тому у 1924 р. Польська православна церква отримала від Вселенського патріарха томос про автокефалію. Це вдалося зробити здебільшого завдяки міцному сприянню вищих органів влади Варшави.

Забігаючи трохи наперед зазначимо, що Українська Автокефальна Православна Церква, що продовжила своє неканонічне існування за згодою більшовиків, користуючись великою популярністю у мирян, змогла проіснувати аж до 1937 року. Нічого дивного в цьому немає – використовуючи давньоримський принцип divide et impera, більшовики, підтримуючи українську автокефалію, прагнули послабити вплив московського патріарха Тихона. А ось про справжнє відношення більшовиків до церкви й релігії хотілося б розповісти дещо докладніше.

Після приходу до влади більшовиків по всій радянській Росії, а потім в Україні та всіх захоплених більшовиками територіях почалися погроми – руйнувалися церкви, мечеті, синагоги, буддистські дацани. Більшовики мали намір звільнити у душах людей місце, щоб заповнити його новою «релігією» – вірою у світле майбутнє. Одні будівлі висаджували у повітря, інші пристосовували під клуби, склади, стайні та гуртожитки. Лише на Київщині були зруйновані десятки давньоруських храмів, соборів, монастирів, церков, костьолів, синагог, склепів та інших культових споруд, що були неперевершеними історико-культурними пам’ятками. Висловлювалися навіть пропозиції зруйнувати Софію Київську та весь квартал до Золотих воріт. Все цінне майно – золоті та срібні оклади, хрести, культовий посуд, антикварні ікони здавалися державним фондам (хоча багато з чого прилипало до рук експропріаторів), потім розпродували на аукціонах.

Будівники «світлого майбутнього» боялися конкуренції. Як не дивно, серед радянських вождів було багато нащадків священиків, деякі, як Сталін, навчалися в семінаріях. Заразившись комуністичною ідеологією, колишні недовчені священики чи попівські діти розуміли, що побудувати свою, нову, ідеологію неможливо, не зруйнувавши того, що об’єднувало людей століттями і тисячоліттями. Як співали тоді більшовики: «…до основанья, а затем…».

Більшовики намагалися взяти від релігії все, що могло б замінити людям «опіум для народу». Традиції соборності перетворилися на партійні збори і з’їзди з обов’язковим виконанням «Інтернаціоналу». Потрібні були нові «ікони» – портрети вождів, «іконостаси» – портрети членів політбюро. Вигадали навіть свою «трійцю» – на плакатах завжди малювали Маркса, Енгельса і Лєніна. Потім вже Сталін додав себе, вирішивши, що вчотирьох святості у комунізму має бути більше. Незабаром з’явилися й «святые нетленные мощи» Лєніна. А потім з цього приводу придумали молитву – «Лєнін жив, Лєнін живе, Лєнін буде жити».

Своє справжнє ставлення до релігійного питання Лєнін висловив у листі до Молотова, коли радив не обмежуватися «свідомою критикою релігії, а дати найрішучішу і нещадну битву духовенству; чим більше представників духовенства нам вдасться з цього приводу розстріляти, тим краще. Придушити його опір треба з такою жорстокістю, щоб воно не забувало цього протягом кількох десятиріч».

За неповними підрахунками російських істориків, лише за 1917-21 рр. жертвами більшовицького терору стали понад 10 тис. священників та найбільш активних мирян. А репресії тривали до самого 1937 р., поки репресивний апарат не переключився на армію.

Кількість розстріляних священиків та ченців, зруйнованих храмів та монастирів пригнічують свідомість – як це могли зробити люди, які виросли у країні з тисячолітньою православною традицією? Виявляється могли, ще й як – до початку Другої світової війни православна церква була розгромлена, а духівництво знищене або вислане. Вціліли лише ті, хто оголосив про беззастережну лояльність до радянської влади.

Лише у 1943 р. Сталін, прагнучи підняти моральний дух у військах, та, головне, задля організації блоку країн Східної Європи і Балкан, прийняв рішення використати в політичних цілях церкву. З цією метою він викликав у Кремль трьох (!) збережених митрополитів. Виділивши їм урядовий літак, Сталін наказав зібрати по таборах лояльних єпископів, що залишилися в живих і потрібні були для проведення «собору» і обрання нового «патріарха». У підсумку, 19 осіб, які всупереч всім канонам православ’я, оголосили себе православним собором (1945 р.), заснували(!) Російську Православну Церкву Московського Патріархату (далі РПЦ) та проголосили митрополита Сєргія (Страгородського) «патріархом всієї Русі». Саме так – заснували, оскільки до більшовицького перевороту РПЦ називалася інакше – Православна кафолічна греко-російська церква, яка, як ми пам’ятаємо, до 1448 р. належала Київській метрополії Константинопольського патріархату.

Нова «православна церква» будувалася за прямими директивами Сталіна, як філіал спецслужб. Впродовж наступних років КДБ зберігав контроль над РПЦ, рекомендуючи до призначення ієрархів, упроваджуючи в патріархію та парафії свою агентуру. Вважалося, що так зручно – люди могли відвідувати нечисленні церкви, але в них не можна було проголошувати проповіді, що порушували засади комунізму.

Після розпаду СРСР, зберігши міцні зв’язки зі спецслужбами та вдало використавши їх у нових умовах, ієрархи РПЦ активно зайнялися бізнесом, отримуючи податкові пільги як плату за лояльність і співпрацю. РПЦ загалом і окремі її ієрархи стали співзасновниками, членами правлінь і акціонерами безлічі банків, підприємств по збуту дорогоцінних металів, нафти, сигарет і спиртного. Фактично РПЦ перетворилася на офшор, у якому релігійна складова є лише прикриттям його фінансової діяльності та формальним приводом для отримання пільг.

В Росії останні роки зближення церкви і криміналу доповнилися новим складником – владою. Ця тріада покликана переконувати й наставляти населення, благополучно спотворюючи саму сутність церкви. Колишні чекісти і комуністи тепер ходять у церкви і «моляться». Священики їздять у дорогих джипах, вище керівництво РПЦ не соромиться послуговуватися державною охороною, урядовими літаками й офіційним протоколом. Із січня 2009 р., коли новим Патріархом РПЦ замість Алєксія ІІ, який раптово помер, став Кірілл (Гундяєв), Кремль та РПЦ стали неприховуваним тандемом. Путін після стількох років членства у КПРС і служби у каральних органах, раптом став побожним. РПЦ перетворилася на офіційну релігію Росії, не зважаючи на значну кількість інших конфесій. Кремль активно почав просувати православ’я у маси, отримавши патріарха Кірілла як одного з головних державників у країні.

Тепер ієрархи РПЦ освячують ракети і танки, автомати і кулемети, без них у космос не відправляють жоден космічний корабель, усі російські війни благословляються, окупація вітається. Захоплена територія, як це було з Кримом, оголошується «сакральною» і придумується релігійна історія – з метою укріпити свідомість росіян у доцільності анексії.

Остаточно ж дискредитувала (принаймні у моїх очах) себе РПЦ після початку російсько-української війни. РПЦ та її очільник Гундяєв не соромляться та відверто мовчать з приводу того, що їхні священики ходять зі зброєю, благословляють терористів так званих «ДНР» та «ЛНР» на вбивства, дозволяють, порушуючи канони, заходити у храми зі зброєю. Уже не секрет, що на початку війни церкви МП на Донбасі стали притулком для російських найманців та складами для їхньої зброї. Той же сумнозвісний Гіркін-Стрєлков прибув до України в складі делегації РПЦ з так званими «дарами волхвів». Та годі про них – повернемося до України.

На території України зараз діють кілька православних церков:

Українська православна церква Московського Патріархату (УПЦ МП),

Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ КП),

Українська автокефальна православна церква (УАПЦ).

УПЦ МП, яку очолює митрополит Київський і всієї України Онуфрій, є канонічно частиною РПЦ на чолі зі згадуваним уже патріархом Кіріллом, тобто таким собі філіалом РПЦ в Україні.

УПЦ КП, очолювана патріархом Філаретом, була створена у 90-хроках минулого століття разом з отриманням Україною незалежності, але поки не визнана канонічно іншими православними церквами.

УАПЦ виникла, як ми пам’ятаємо, після революційних подій 1917-21 рр., і зберігалася у США та Канаді. Нині настоятелем УАПЦ є митрополит Київський і всієї України Макарій.

УАПЦ та УПЦ КП прийняли рішення про об’єднання в єдину Православну Помісну Церкву, і звернулися до Константинопольського патріарха Варфоломія з проханням про визнання Синодом Вселенського патріархату Константинополя автокефалії об’єднаної УППЦ.

Це рішення було підтримано світською владою – зверненням президента України до Константинопольського патріарха та прийняттям Верховною Радою України відповідної постанови.

Попри моє негативне ставлення до будь-якої релігії, я вважаю нинішні намагання України здобути автокефалію для своєї церкви цілком слушними та вчасними. Можна вірити, чи не вірити в Бога, але це буде певна геополітична перемога України. Вона закріпить нашу незалежність, та послугує певним захисником національної безпеки. Православна Церква в Україні не може та не повинна будувати «русский мир», не може та не повинна обслуговувати ідеологію «ІІІ Риму» та гегемоністські претензії Москви. Створення автокефальних православних церков – загальна практика для країн, що отримали незалежність – створення Сербської православної церкви, Елладської (Греція), Албанської, Польської, Чехії та Словаччини. З історичної ж точки зору це буде відновлення найдревнішої православної митрополії Русі з центром у Києві.

Чомусь від цього «підгорає» лише у Кремлі та у наших щирих «патріотів» від Оппоблоку…

P.S. В світлі недавніх подій: на недавньому Синаксісі (збори) Вселенського патріархату було підтверджено право Вселенського патріарха надавати автокефалію без згоди інших церков, та ще раз було підкреслено, що Константинополь не визнає і не визнав перехід Київської метрополії під юрисдикцію Москви у 1686 р., а також вчорашньому (07.09.18) призначенню Вселенським патріархом двох екзархів (спецпредставників) в Україну в рамках підготовки до надання Томосу УППЦ; отже, в світлі цих подій – отримання Україною Томосу про автокефалію здається мені вже не таким примарним, як здавався на перший погляд, та окреслюється в цілком реальні перспективи.

Схожі матеріали

 

Коментарі: 2

Додати коментар »

 
 
 

Важко уявити собі країну, в якій на головній площі лежить мумія ̶д̶и̶я̶в̶о̶л̶а̶ людини, з волі якої вбивали священиків та руйнували храми. Але ця країна існує – Росія (читай Залісся), в якій є ще й РПЦ.
Завжди дивувало – чому в головах у їхніх «православних» така жахлива каша, зварена з комуністичних символів і поверхових знань про християнство (доречи, це стосується і наших «християн» – у переважній кількості дискусій стає зрозуміло, що більшість не те щоб не відкривали, а навіть до рук не брали Біблію – їхню, здавалося б, головну книгу). Можна побачити, наприклад, ікони з образом Лєніна, Сталіна або ̶х̶у̶й̶л̶а̶ Путіна, а на патріотичних мітингах разом майорять радянський прапор із серпом і молотом, імперський триколор та церковні корогви (!?). Таке враження, що основна частина населення не знає куди примкнутися – ностальгія тягне назад у СРСР, а йти назад хочеться по-сучасному, з іконами і хрестами.
Просто для багатьох пострадянських «християн» стало модно ходити до церкви. Для багатьох людей православ’я – партійна належність. Вони пам’ятають і знають, що предки були православними, потім багато хто стали комуністами, тобто офіційними атеїстами. У СРСР кожен десятий був комуністом, кожен шостий – комсомольцем, практично кожен школяр був піонером і жовтеням. Усі носили значки або партійні квитки з профілем головного атеїста Лєніна. Як вони знову стали православними? Правильно – точно так само, як і ставали піонерами, комсомольцями та комуністами. Настав час, коли вигідно називати себе православним, ось і називають. Як за радянських часів – щоб мати блага і прихильність начальства людям було вигідно вступати у партію, незалежно від того, чи вірили вони в засади марксизму-лєнінізму, чи ні.

0

Оцінити коментар Thumb up 3 Палец вниз 3

 
 

Кадило крутиться — бабосік мутиться

0

Оцінити коментар Thumb up 1 Палец вниз 0

 
 
Залишити коментар
 
  (Не публікується)
 
 
 
 

 
 
Авторизация
*
*
Ввійти за допомогою: 
Регистрация
*
*
*
Захист від ботів
Ввійти за допомогою: 
Генерация пароля
WP Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com